Олексій Бобринський — багатогранній та суперечливий

12345

Головним героєм нашої розповіді є все ж родоначальник смілянських Бобринських граф Олексій Олексійович Бобринський. Проте і він не був одновимірним. Це підтверджує хоча б його ставлення до повстання декабристів на Сенатській площі 14 грудня 1825 року. Відомо, що дружина графа у 1827 році допомагала таємно переправити лист Є.Лихаревої до свого чоловіка, «державного злочинця», декабриста В.М.Лихарева, який на той час уже знаходився на каторзі на Нерчінських копалинах. У декабристському русі були безпосередньо задіяні рідні брати О.О. Бобринського — Василь та Павло. Василь був членом Північного товариства з 1824 року. Він же порушував клопотання про прийняття Павла у це товариство. З братом хотів обладнати таємну друкарню. А кавалерійський полк, у якому служив Олексій Олексійович, залишився вірним новому імператору Миколі I. У день повстання граф знаходився на площі не у лавах повсталих, а зі своїм полком...

І ще. Задумаймося над тим, чому Шевченко відвідав Кіндрата Яхненка і Платона Симиренка у Млієві, чому бував у Черкасах, у навколишніх селах, а у Смілу до Бобринських не заїжджав? Великий Кобзар знав, що не відчує тут духу українського, а імперським і великоросійським він був ситий по горло.

Олексій Олексійович Бобринський не раз заявляв, що працює не для себе, а для Вітчизни. Мабуть це так. Але що таке Вітчизна для Бобринського? Без сумніву для нього це — Росія. Він був людиною свого часу і свого оточення, для якого інтереси імперії були понад усе. Сміляни для нього — графа — були людьми, це правда, але не українцями. Він дбав про їхній певний освітній рівень і відносний добробут, бо хотів мати вправних, надійних робітників. Однак керівниками і службовцями у нього служили не українці. (Це було традицією Бобринських.) Він більше знав і більше довіряв своїм, серед яких виріс. Українці до своїх, напевне, не відносилися.

Найнятим робітникам О.О.Бобринський видавав мізерний завдаток, і тому вони добиралися до Сміли тільки пішки. В угодах між графськими конторами і волосними управліннями зазначалося, що за селян, які не вийдуть на роботу, а також за померлих або засуджених, одержані завдатки повинні відробити родичі або односельці.

На цукроварнях графа О.О.Бобринського працювало чи не найбільше підлітків, якщо порівнювати з заводами інших власників. А між тим через високу температуру і відсутність вентиляції «робітники трудилися зовсім голими» (і це по 12 годин на добу). За будь-яку провину їх штрафували, а то й били. Доведені до відчаю люди протестували. А 1873 року Черкаський повітовий справник взагалі доповідав губернським властям, що на заводах Бобринських навіть поліція безсила припинити втечі робітників.



О.О.Бобринський і його діти висловлювалися за звільнення селян без землі. Він рекомендував виділяти селянам лише незначний її мінімум. Це, на його думку, створило б сприятливі умови для укладання вигідних угод між селянами, яким не вистачатиме землі, та поміщиками, зацікавленими в дешевій робочій силі.

Цілком логічно, що, виступаючи в Державній думі, один з Бобринських сказав: «Власність, яка так ненависна тут зліва (він мав на увазі депутатів-більшовиків), ми, праві, будемо відстоювати всіма силами нашого розуму, всією міццю нашої щирої переконаності, бо знаємо, що у власності сила і майбутнє Росії...» Бобринські свого добиватися вміли. Вони дійсно дбали про свою Вітчизну Росію, не забуваючи і про себе. У 1912 році чистий прибуток від роботи заводів, лісопилок, економій становив 1 мільйон 249 тисяч 413 карбованців. Тим часом Сміла, як зазначається у звіті київського губернатора, наприкінці XIX століття належала до занедбаних містечок. Не дивно, що в цей час понад 70 відсотків населення міста не вміли ні читати, ні писати.


Розділ 2


7695232795921581.html
7695277546236629.html
    PR.RU™